ОСТАНН?Й УРОК ВЧИТЕЛЯ
20 років подвигу Юрія Лелюкова
Источник:http://volyn.com.ua/?rub=9&article=0&arch=273
Фотография Юрия Лелюкова: http://volyn.com.ua/photos/a5668.jpg
Піднімаюся східцями на третій поверх Іваничівської загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів імені Героя Радянського Союзу Д. Тарасова, заходжу у той самий клас, у якому провів свій останній у житті урок вчитель початкової військової підготовки Юрій Лелюков.
Як завжди, пролунав тоді дзвінок, і десятикласники сіли за парти. Цього разу Юрій Миколайович розповідав дітям про будову гранати, принцип її дії, бойову силу. Школярі уважно слухали його й почуте занотовували у зошити.
Колишній прикордонник, кадровий офіцер, а нині старший лейтенант запасу умів заворожити юні серця. Після невеличкої контрольної з пройденого матеріалу зведений клас принишк, слухаючи учителя. Той для засвоєння пройденого продемонстрував один із трьох муляжів гранати. Показав її у розрізі.
Далі взяв ще один учбовий макет.
— Перш ніж привести гранату в бойове положення, — показував Юрій Лелюков, — потрібно притиснути спусковий важіль і висмикнути кільце. В учбовій гранаті почується клацання, а в справжній — клацання і піде димок… Якщо чеку висмикнути, до вибуху залишиться чотири секунди…
Двадцять шість пар дитячих очей уважно спостерігали за рухом учителя. Юра впевнено, із посмішкою на вустах, відпустив чеку. Клацнуло і пішов димок!
Блискавично запрацювала думка. Поруч вікно, але ж там, у дворі, граються щебетливі малюки, попереду — цілий клас. Випускники побачили, як вчитель різко повернувся до них спиною, метнувся у куток і притиснув гранату. Пролунав оглушливий вибух. У вікнах повилітали шибки. Із стін і стелі посипалася штукатурка. Клас заволокло димом. Діти ще до кінця не усвідомили: що ж сталося? Мерщій до вчителя. Винесли у коридор. І аж тут побачили його закривавлене тіло…
Народився Юрій Лелюков у мальовничому селі Заболотці. Тут серед чарівної природи пройшли його дитячі літа. Неподалік — швидкоплинний Буг. Тут легко й вільно дихається і для риболовлі простір.
Вабили сіроокого хлопця й колишні оборонні споруди — доти — німі свідки часів Великої Вітчизняної. Саме на цій землі воїни одинадцятої прикордонної застави під командуванням молодшого лейтенанта Уткіна та політрука Печеневського прийняли перший бій із фашистами у червні 1941, проявивши хоробрість і мужність. Юрко не раз приходив сюди разом зі своїм батьком Миколою Іллічем, колишнім прикордонником. Мабуть, саме його розповіді породили у сина мрію стати прикордонником. А, може, зважитися на цей крок його спонукали книги, любов до яких передала ненька, Катерина Григорівна — відмінник народної освіти, вчителька початкових класів.
Згодом родина Лелюкових переїжджає до Іванич і мешкає в селищі цукроварів. 1962 року тут звели нову школу. Юра Лелюков першого вересня з великим букетом квітів прийшов у сьомий клас цієї десятирічки. Шкільна сім’я радо зустріла новачка.
— Однолітки одразу потягнулися до нього, — згадує ветеран-педагог Василь Чміль. — Юра любив спорт, був здібним, обдарованим учнем.
Перед тим, як подати документи в училище, пройшов добрий гарт у робітничому колективі Іваничівського цукрового заводу, де до цього працював його батько. Власне, підприємство дало молодому слюсарю-турбіністу направлення до вступу у Московське вище командне Червонопрапорне училище КДБ при Раді Міністрів СРСР. Щоліта, приїжджаючи на канікули до батьків у рідні Іваничі, Юра неодмінно навідувався до своєї школи, годинами спілкувався з учнями та вчителями.
«Юра показав себе трудолюбивим, цілеспрямованим курсантом. Завжди був у центрі військової діяльності колективу», — згадує Юрин однокурсник Ю.В. Скрипко. Юрію Лелюкову пропонували місце і кар’єру в училищі. Але доля розпорядилася по-іншому. Він вибрав неспокійний кордон. На півдні, в горах, де влітку нестерпна спека, а взимку — тріскучі морози та снігопади.
— Служба була нелегкою, але цікавою, — якось зізнався Юрій Миколайович. — Якби не той прикрий випадок. Так от: наш командир, осідлавши верхи коня, вирішив перевірити дозори. Гірська стежина була вузькою і звивистою. Кінь спіткнувся і зірвався в ущелину. Хоч замполітової вини у цьому не було, але на серці відчував тягар. Написав рапорт. Звільнившись у запас, старший лейтенант Лелюков — людина грамотна й ерудована — звикав до цивільного життя. Деякий час працював інструктором райкому партії і райвиконкому, заступником голови колгоспу імені Мічуріна. А як у загальноосвітній школі № 2 з’явилася вакансія вчителя початкової військової підготовки, пішов туди.
Він став душею для дітвори: разом грав у футбол, готувався до військово-спортивної гри, виношував задум створити гандбольну секцію…
Той листопадовий урок став останнім у житті Учителя. Він мав чотири секунди для роздумів і у своїх тридять п’ять прийняв єдино правильне рішення, накривши собою бойову гранату і тим самим врятувавши життя двадцяти шести юнаків і дівчат. Було 13.30, як, здійснивши воістину героїчний подвиг у мирний день, Юрій пішов у безсмертя, у Вічність.
У Катерини Григорівни та Миколи Ілліча не стало єдиного сина, у Лариси Валентинівни — люблячого чоловіка, у шестирічної Лесі і маленького Юрасика — татуся. Здавалося, білий світ осиротів, здригнувся від болю і туги.
За самовіддані дії та мужність, виявлені при врятуванні життя учнів, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1985 року військового керівника Іваничівської середньої школи № 2 Юрія Миколайовича Лелюкова нагороджено орденом «Знак Пошани».
Про цей подвиг не просто було тоді сказати всю правду. Через цензуру багато чого замовчувалося. А дехто боявся правди, оберігаючи себе від оргвисновків. Навіть районна комсомольська конференція, яка тоді проходила в Іваничах у ці печально-траурні дні, не спромоглася вшанувати світлу пам’ять Героя. Але чесне ім’я Учителя, який здійснив самопожертву, нікому не вдалося заплямувати. А ще, кажуть, у деяких школах України після цього надзвичайного випадку теж було виявлено замість учбових бойові гранати.
… Плаче холодними сльозами листопад. Але на могилі Юрія Лелюкова палахкотять хризантеми. Тут поруч сплять вічним сном і його батьки. Сюди часто навідується вдова Лариса Лелюкова, уже дорослі її діти. А ще на місце спочинку рятівника приходять колишні випускники Іваничівської загальноосвітньої школи № 2 1984 року, несуть квіти і палку любов.
В’ячеслав СТРИЙ.
смт Іваничі.